[Ana, 2009] Різдвяна майже-казка
Ana Mosevych: Різдвяна майже-казка
У дзеркалі. У загадці
inspired by Jostein GaarderУвесь світ - неймовірна, незбагненна загадка для нас усіх, творінь Божих. Ми бачимо його лише у дзеркалі, не маючи змоги збагнути його глибину, його таємницю. Для нас це так дивно і водночас так прекрасно. Та, на жаль, мало хто задумується над красою світу. Люди ж бо звикли до світу, як до чогось буденного, як, наприклад, зубочистки чи улюбленого горнятка, що весь час із ними. І майже ніхто не намагається осягнути того, що, коли народжується, отримує у подарунок світ - безмежний і неосяжний. Ми приходимо на землю лиш на коротку мить і не думаємо, що колись підемо так само, як і прийшли. Не зможемо вже відчувати приємного лоскоту трави, звеселятися від співу пташок за вікном, смакувати солодким печивом, втопати у сапфіровій іскристості людських очей, вдихати свіжий запах ялинки, пройматися святковим настроєм перед Різдвом...
Поки ми володіємо світом, не цінуємо щедрого дару Бога. Лишень тоді, коли у нас проблеми, ми збираємо зірки у свої долоні, відшукуємо перлинки колись розірваного нами ж намиста, беремо до рук багатогранну прозору кульку і роздивляємося під різними кутами, як світло тече з її середини, як щораз по-новому виблискують гладенькі грані витвореної майстерними руками митця кульки. Наші думки змішуються у голові, як ті ж кришталеві кульки в лототроні, і набирають нових барв, нового, незнаного ще світла. Коли лототрон зупиняється, сяйво кульок зникає, і ми бачимо, ніби в дзеркалі, дійсність. У нас є вдосталь часу, щоб задуматися над своїм життям, над світом, до якого ми так звикли і вже встигли не помічати його дивовижі. Але ж насправді він приходить до нас у всій розмаїтості своїх барв не для того, щоб ми нищили його, а для того, щоб розуміли, як Бог любить нас, якщо приніс нам в дарунок таку незбагненну красу.
Та люди думають інакше. Вважають, що одного дня вони прийшли у ресторан життя, і турботливий офіціант у білому фартушку підніс їм на виблискуючій срібній тарілочці цілий світ:
"Прошу пані, прошу пане! Ваша страва готова".
І люди в цю мить здаються собі богами, у владі яких - увесь світ, з яким вони можуть зробити все, що заманеться - навіть знищити. А чи задумувалися вони, як же почуватиме себе повар, котрий зі старанністю та батьківською турботою готував свій шедевр? Що б зробили на його місці вони? Над цим думає далеко не кожен. Та й для чого? Хіба від того, чи буде зрубано на одне дерево більше, для людей щось зміниться? Всі як жили, так і продовжуватимуть. А природа... Вона завжди німа і не може нікому поскаржитись. Але може помститися за скоєні їй збитки. Саме тому природа й бушує, бо не може змиритися з тим, що люди завдають їй шкоди. Ми не можемо збагнути того, що не слід робити, адже все бачимо немов у дзеркалі.Навіть заглянувши у вічі один одному, ми бачимо не тільки своє відображення, але й відображення цілого світу. Недарма ж кажуть: "Очі - це дзеркало душі". У цих дзеркальцях можна розгледіти різноманітні порухи душі: щастя, радість, біль, печаль, тугу, любов... Та душа - це те, про що ми достеменно не знаємо, про що відомо лише ангелам, тому що лише вони посвячені у таємницю Духу.
Невже й себе ми бачимо у дзеркалі, у загадці? Ми - найбільша загадка для себе. І доки ми живемо на землі, не зможемо її розгадати. Та й ніхто не зможе. Адже Бог, давши життя своєму витвору, не знає, як воно, це творіння, почувається, бо не є ним. Що ж, ангели не знають цього і поготів, бо не створені з плоті та крові, не мають відчуттів... То що ж виходить: ніхто ніколи не відкриє загадку людини?
Як же дивно для нас бути людьми. Але ж іще жодній ромашці не було дивним те, що вона - ромашка, а не троянда чи гвоздика. Чому ми дивуємося з того, що ми - люди, що ми живем. Ми гості, що падають в обійми дружелюбного господаря - світу. Ми є, існуємо якусь мить вічності, але для нас ця мить триває багато років, хоча для Бога вона невловима та невідчутна. Чого ж чекаємо ми від світу? Дива посеред срібного пилу буденності. Дива, сотвореного Божими руками. Дива, що переверне усі наші думки. Але що воно таке у нашому розумінні? Це те, чого ми не можемо збагнути своїм людським розумом і яке трапляється у нашому житті дуже рідко. Іноді ніхто за все своє життя не бачить його. Диво - це творіння Бога. А отже, це увесь світ і його краса: тварини, рослини і, звичайно, людина. Тобто, все на світі - диво. Все варте здивування і зачудування. Недарма кажуть: "Хочеш побачити диво - будь ним".
Я розпустила срібну нитку своєї фантазії, і кожна перлина, що сковзає по ній, заслуговує на існування в моєму блокноті. Я спробувала писати - і у мене вийшло. Адже насправді людина здатна на набагато більше. Якби ж то вона знала, яка сила, які можливості ховаються не тільки у її тілі, але й у душі, думках та помислах. Та найбільша її біда в тому, що вона не вірить у ці сили і тим самим сама себе спрямовує на невдачу. Вір у свої сили, де б ти не був і що б тобі не доводилося робити. Це так само важливо, як жити у зимовій казці і не вірити, що довкола тебе - сніг. Якби ми не вірили, що це сніг оточує нас, не існувало б і зими для нас. Так само без віри у свої сили немає й сили. Бо віра - це сила, за допомогою якої можна подолати всі труднощі й незгоди, які сипле на нас зі свого широкого рукава життя.
Деколи здається, що нас проковтнула акула, і ми потрапили в чорний тунель її шлунку. Та насправді це лише чорна смуга у нашому житті. Коли є чорні і білі смуги - це нормально, бо тоді утворюється "зебра", по якій можна перейти на інший бік вулиці. А там чекатиме людина, що подасть руку допомоги, адже для усіх труднощів на світлофорі - червоне світло...
Анастасія Мосевич
6 січня 2009 року
inspired by Jostein GaarderУвесь світ - неймовірна, незбагненна загадка для нас усіх, творінь Божих. Ми бачимо його лише у дзеркалі, не маючи змоги збагнути його глибину, його таємницю. Для нас це так дивно і водночас так прекрасно. Та, на жаль, мало хто задумується над красою світу. Люди ж бо звикли до світу, як до чогось буденного, як, наприклад, зубочистки чи улюбленого горнятка, що весь час із ними. І майже ніхто не намагається осягнути того, що, коли народжується, отримує у подарунок світ - безмежний і неосяжний. Ми приходимо на землю лиш на коротку мить і не думаємо, що колись підемо так само, як і прийшли. Не зможемо вже відчувати приємного лоскоту трави, звеселятися від співу пташок за вікном, смакувати солодким печивом, втопати у сапфіровій іскристості людських очей, вдихати свіжий запах ялинки, пройматися святковим настроєм перед Різдвом...
Поки ми володіємо світом, не цінуємо щедрого дару Бога. Лишень тоді, коли у нас проблеми, ми збираємо зірки у свої долоні, відшукуємо перлинки колись розірваного нами ж намиста, беремо до рук багатогранну прозору кульку і роздивляємося під різними кутами, як світло тече з її середини, як щораз по-новому виблискують гладенькі грані витвореної майстерними руками митця кульки. Наші думки змішуються у голові, як ті ж кришталеві кульки в лототроні, і набирають нових барв, нового, незнаного ще світла. Коли лототрон зупиняється, сяйво кульок зникає, і ми бачимо, ніби в дзеркалі, дійсність. У нас є вдосталь часу, щоб задуматися над своїм життям, над світом, до якого ми так звикли і вже встигли не помічати його дивовижі. Але ж насправді він приходить до нас у всій розмаїтості своїх барв не для того, щоб ми нищили його, а для того, щоб розуміли, як Бог любить нас, якщо приніс нам в дарунок таку незбагненну красу.
Та люди думають інакше. Вважають, що одного дня вони прийшли у ресторан життя, і турботливий офіціант у білому фартушку підніс їм на виблискуючій срібній тарілочці цілий світ:
"Прошу пані, прошу пане! Ваша страва готова".
І люди в цю мить здаються собі богами, у владі яких - увесь світ, з яким вони можуть зробити все, що заманеться - навіть знищити. А чи задумувалися вони, як же почуватиме себе повар, котрий зі старанністю та батьківською турботою готував свій шедевр? Що б зробили на його місці вони? Над цим думає далеко не кожен. Та й для чого? Хіба від того, чи буде зрубано на одне дерево більше, для людей щось зміниться? Всі як жили, так і продовжуватимуть. А природа... Вона завжди німа і не може нікому поскаржитись. Але може помститися за скоєні їй збитки. Саме тому природа й бушує, бо не може змиритися з тим, що люди завдають їй шкоди. Ми не можемо збагнути того, що не слід робити, адже все бачимо немов у дзеркалі.Навіть заглянувши у вічі один одному, ми бачимо не тільки своє відображення, але й відображення цілого світу. Недарма ж кажуть: "Очі - це дзеркало душі". У цих дзеркальцях можна розгледіти різноманітні порухи душі: щастя, радість, біль, печаль, тугу, любов... Та душа - це те, про що ми достеменно не знаємо, про що відомо лише ангелам, тому що лише вони посвячені у таємницю Духу.
Невже й себе ми бачимо у дзеркалі, у загадці? Ми - найбільша загадка для себе. І доки ми живемо на землі, не зможемо її розгадати. Та й ніхто не зможе. Адже Бог, давши життя своєму витвору, не знає, як воно, це творіння, почувається, бо не є ним. Що ж, ангели не знають цього і поготів, бо не створені з плоті та крові, не мають відчуттів... То що ж виходить: ніхто ніколи не відкриє загадку людини?
Як же дивно для нас бути людьми. Але ж іще жодній ромашці не було дивним те, що вона - ромашка, а не троянда чи гвоздика. Чому ми дивуємося з того, що ми - люди, що ми живем. Ми гості, що падають в обійми дружелюбного господаря - світу. Ми є, існуємо якусь мить вічності, але для нас ця мить триває багато років, хоча для Бога вона невловима та невідчутна. Чого ж чекаємо ми від світу? Дива посеред срібного пилу буденності. Дива, сотвореного Божими руками. Дива, що переверне усі наші думки. Але що воно таке у нашому розумінні? Це те, чого ми не можемо збагнути своїм людським розумом і яке трапляється у нашому житті дуже рідко. Іноді ніхто за все своє життя не бачить його. Диво - це творіння Бога. А отже, це увесь світ і його краса: тварини, рослини і, звичайно, людина. Тобто, все на світі - диво. Все варте здивування і зачудування. Недарма кажуть: "Хочеш побачити диво - будь ним".
Я розпустила срібну нитку своєї фантазії, і кожна перлина, що сковзає по ній, заслуговує на існування в моєму блокноті. Я спробувала писати - і у мене вийшло. Адже насправді людина здатна на набагато більше. Якби ж то вона знала, яка сила, які можливості ховаються не тільки у її тілі, але й у душі, думках та помислах. Та найбільша її біда в тому, що вона не вірить у ці сили і тим самим сама себе спрямовує на невдачу. Вір у свої сили, де б ти не був і що б тобі не доводилося робити. Це так само важливо, як жити у зимовій казці і не вірити, що довкола тебе - сніг. Якби ми не вірили, що це сніг оточує нас, не існувало б і зими для нас. Так само без віри у свої сили немає й сили. Бо віра - це сила, за допомогою якої можна подолати всі труднощі й незгоди, які сипле на нас зі свого широкого рукава життя.
Деколи здається, що нас проковтнула акула, і ми потрапили в чорний тунель її шлунку. Та насправді це лише чорна смуга у нашому житті. Коли є чорні і білі смуги - це нормально, бо тоді утворюється "зебра", по якій можна перейти на інший бік вулиці. А там чекатиме людина, що подасть руку допомоги, адже для усіх труднощів на світлофорі - червоне світло...
Анастасія Мосевич
6 січня 2009 року
Коментарі
Дописати коментар