Наче сам Олександр Сергійович Пушкін диктував мені...(2010 або 2011)

ТЕ, що не встиг завершити великий поет:

Євгеній Онєгін

кінець

Він прийшов і до дверей

Гарненько постукав,

Та Онєгіна мого

Вн і не застукав.

На горячім не схопив,

Не пішов стрілятись,

А продовжував собі

З Танею стрічатись...

А Євгеній за той час

Знов поїхав містом.

Про Татьяну думав він,

Про її навмисно

Крижаніючі слова

І проїхав місто.

Виїхав знов у село,

Почав сумувати,

Що Татьяну втратив він,

Не зміг удержати.

Кожне слово пам’ятав,

Що вона сказала.

Він її тепер любив,

А вона це знала.

Він пішов до Ларіних.

Оля запитала:

"Чом прийшов, Онєгіне,

Для якого діла?

Ти не зміг відмовитись?

Я б теж не зуміла..."

"Люба моя Оленько, - 

Він відповідає, - 

Така його доленька,

Хай він спочиває.

Не хотів вбивать його,

Краще б сам загинув...

Та тепер нема чого.

Він у домовині.

Він поет - душа його

Буде вічно жити.

Сам він і на небі

Продовжить творити.

Він тобі був вірний,

Тобі, люба Олю.

Та тепер душа його

В небі має волю.

Він тепер може писать

Про що забажає.

І тепер він має знать,

Що його кохаєш.

Він бажав тобі добра...

Ти і сама знаєш..."

"Знаю я, Онєгіне, - 

Взяла Оля слово, - 

Він бажав мені добра" -  

Повторила знову.

Плаче наша Оленька,

Милого немає.

Можна лише вірити,

Що її чекає:

Десь на небі пише вірш,

Що для неї, Олі.

Десь на неї дивиться...

Дожидає долі.

"Так, Євгенію, тепер

Треба пам’ятати...

Чим тобі допомогти?

Про що запитати?"

Розповів Євгеній наш

Олі все, що сталось

Про Татьяну Ларіну - 

Отак і розстались.

(((2010 або 2011. корекція одного слова 2012 року)))